Обираємо-обираємо свій геополітичний шлях і ніяк не оберемо. Сьогодні йдемо у Європейський, а завтра — у Митний союз, і навпаки. Минулого тижня керівництво нашої держави вчергове хитнулося — тепер уже в бік Митного союзу, попросивши у ньому статусу спостерігача. Однак, знаючи про мінливість нашого геополітичного вектора, можна припустити, що остаточний вибір ще не зроблено.

ПОГАНО ТЕ, що обидва союзи для українців — коти в мішку. Ніхто не знає, як воно буде, коли зробимо крок на Захід або на Схід. На жаль, під час відкритих теледебатів із вуст політиків замість «залізних аргументів» чуємо лише гасла. Саме тому я напросився на розмову з Урядовим уповноваженим з питань співробітництва з Російською Федерацією, державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав, Євразійського економічного співробітництва та іншими регіональними об’єднаннями доктором економічних наук Валерієм МУНТІЯНОМ.
— Є думка, що Україна в разі вступу до Митного союзу виграє тактично, розв’язавши актуальні соціально-економічні проблеми, але програє стратегічно…
— Я іншої думки. І тактично, і стратегічно нам краще орієнтуватися на Митний союз. Можна, звичайно, витати у хмарах, скільки завгодно розбалакуючи про нашу європейськість, про необхідність сповідування загальноєвроп­ейських цінностей. Але хіба у нас хтось забере цю європейськість, якщо ми не вступимо до ЄС? Хто нам заважає будувати наше життя на європейських цінностях? Тим паче, що за рівнем духовності та культури не поступаємося жодному народу Європи.
Це по-перше. А по-друге, треба твердо дивитися правді у вічі. Й раз і назавжди затямити істину: ЄС протягом найближчих десяти років не надасть Україні статусу повноцінного члена свого об’єднання, бо й досі не може отямитися від свого останнього розширення, коли була прийнята низка економічно слабких держав. Отож лицемірно заманюватиме Україну в Асоціацію, ще якісь інтеграційні формати, аби ми якомога довше перебували у підвішеному стані, який може привести нас до економічного краху.
По-третє, країна сьогодні — в надзвичайно складній соціально-економічній ситуації, яку можна порівняти із станом тяжкохворого. Хто для нас цінніший? Той, хто читає нотації про здоровий спосіб життя, чи той, хто пропонує ефективні ліки? Захід міг би нам допомогти через такий інструмент, як МВФ. Але ж він дає фінансові ресурси не на розвиток, а на обслуговування боргів цієї інституції. А вона висуває такі вимоги, які фактично позбавляють нас суверенного права на власну економічну політику та відверто розчищають дорогу для входження в нашу країну транснаціональних корпорацій. А вимога підвищити ціну на газ для населення на 40 відсотків, а через квартал — ще на 20 відсотків узагалі ні в які ворота не лізе, бо цей крок може призвести до соціального вибуху. Адже 80 відсотків сімейних бюджетів не витримають такого навантаження. Також МВФ диктує нам монетарну політику, виставляючи курсові маяки без урахування реалій економіки України, радить, коли людям виходити на пенсію, які фонди скасувати, яким має бути курс гривні. Тобто вже фактично відбувається управління нашою економікою іззовні.
Якщо проаналізувати ефективність заходів, ужитих за рекомендаціями МВФ протягом 22 років, то напрошується висновок, що вони більше нашкодили, ніж допомогли, бо зовнішні борги тільки зросли. Якщо 2005 року наш зовнішній державний гарантований борг становив 15 млрд. доларів, то сьогодні — 67,5 млрд. Допустима критична межа імпорту — 50%, а ми вже маємо аж 59,6%. Тобто кінці з кінцями не сходяться. Ситуація, як у тому анекдоті: «Годі, батьку, торгувати, бо вже нічим здачу давати». А тому є лише один спосіб порятунку — інтеграційний процес із країнами Митного союзу і Єдиного економічного простору.
— А чи не міг би нам допомогти Китай, економіка якого сьогодні на піднесенні?
— Із задоволенням допоміг би, якби ми цього попросили. Але з цим гігантом треба бути дуже обережним. Таджикистан, як відомо, вже розраховується за «допомогу» своїми територіями — віддав могутньому сусіду 1200 кв. км землі. Треба розуміти, що у світі йде запекла боротьба за життєвий простір, за ресурси — воду, повітря, землю, харчі. Китаю, щоб існувати, до зарізу необхідно додатково 10 млн. кв. кілометрів території. Можете не сумніватися, що він придивляється і до України, яка завдяки своїм чорноземам спроможна нагодувати півмільярда людей. Уже дуже багато розвинених держав, зокрема і європейських, буквально плачуть від «китайського фактора», який полягає в тому, що емігранти з цієї країни починають відігравати небезпечно вагому роль в суспільно-економічному житті цих країн. А разом із країнами Митного союзу ми могли б успішно протистояти цій експансії.
— На чому ґрунтується Ваша впевненість, що євразійська інтеграція позитивно позначиться на нашій економіці?
— По-перше, на тому, що таке об’єднання має наукове обґрунтування. По-друге, тому що населення цих країн дуже близьке нам за менталітетом через спільну історію. Близько 20 мільйонів громадян Росії — українці за походженням, так само багато наших єдино-кровних братів живуть і в Білорусі, і в Казахстані. Тобто це економічне об’єднання буде природне, я сказав би, братнє, між членами якого не може виникати психологічної несумісності. По-друге, треба брати до уваги масштаб території — 26 млн. кв. км (15% земної суші!), і ринку із 215 мільйонами споживачів. Цією величезною територією вільно рухатимуться товари, капітали, робоча сила.